Школа над Боржавою
     Поштовхом для написания деяких фрагментів з історії Білківської горожанської школи стали враження від прочитання невеликої, з пожовтілими від часу сторінками, книжечки. Назва її - "Десять літ горожанської школи в Білках", була видана в Мукачеві у 1933 році. Щоб довідатись більше про школярське життя академії над Боржавою (не випадково називаю її академією, бо заслуговує того), я розкриваю солідний том "Історії міст і сіл УРСР, Закарпатська область".
      А там, у нарисі про Білки, майже нічогісінько не згадується про першу на Іршавщині "горожанку", себто неповну середню школу. Неначе її не було і не могло бути в буржуазні часи. Що казати, коли у радянській історичній науці діяв негласний принцип: замовчувати досягнення буржуазного періоду в нашому краї. Мовляв, усе передове, прогресивне, розумне прийшло разом з Червоною Армією. А доти Закарпаття мало зображатись як царина неграмотності, анальфабетів. Говорили, балакали, смакуючи з насолодою фрази про суцільну неграмотність, писали на цю тему наукові розвідки, одержували наукові ступені.
      А в той же час у радянських школах, у важкі для області часи, в кінці 40-х-на початку 50-х років селянських і міських дітей разом з посланцями із східних областей України рятувала від безграмотності численна когорта випускників горожанських шкіл, гімназій, семінарій і торговельної академії.
     Пліч-о-пліч працювали разом. Немає жодної галузі народного господарства, де б не працювали ці люди.
Не вдаюсь у вихваляння, не впадаю в ейфорію, а скажу відверто, що більшість з них були високоерудованими професіоналами. Їх виховали на кращих традиціях педагогіки Я. Коменського, I. Песталоцці, А. Дістервега, Ф. Рабле. Великий гуманізм і патріотизм супроводжує їх і понині. Життя розпорядилось долею випуск ників Білківської горожанки по-різному. Як кажуть у народі: "Не туди дорога до щастя, куди люди справляють, а куди доленька поведе".
     Одні, захоплені успіхами будівництва в Радянській Україні, нелегально пе¬реходили угорсько-радянський кордон, щоб самим побачити наяву "російське чудо". Не відали їхні душі, що Союз у той час був обплутаний колючим сплетінням дротів ГУЛАГу. Про це ж ні слова не було ні в радіопередачах з Москви, ні в листівках місцевих "комуніштів". Пізніше, звинувачені в шпигунстві, вони будуть замордовані в тюрмах Сколе, Дрогобича, Стрия або загинуть від голоду, холоду в таборах Колими.
Донині невідомо, де перервалась нитка життя, де загубились сліди випускника горожанської школи, уродженця с. Арданово I. В. Соломки, який у 1939 році перейшов у Радянський Союз. І.І. Каштан, що народився в Ільниці, у 23 роки перейшов через границю на радянський бік. Пофортунило йому. Залишили енкаведисти живим. У 1945 році висадили десантом у чеськоморавських лісах, де і партизанив. У повоєнний час займав високі партійні пости. Д.О.Поп визволяв міста і села Чехословаччини, Польщі, нагороджений орденом Слави III ступеня, медаллю "За відвагу".
     Випускник горожанки із Загаття Василь Попович загинув у боях за визволення Польщі, Михаиле Лях з Імстичова був легіонером Чехословацького кор¬пусу і став полковником. Таке звания має і Михаиле Сабадош із Приборжавського, який мешкає в Кошице, а Василь Вальо був генерал-полковником, за¬ступником міністра оборони колишньої ЧССР.
     Ціла плеяда випускників стала відомими педагогами: Е. I. Шутяк, І.І. Якима, А. П. Биба, В. I. Палаташ, М. В. Шерегій, І.І. Ільтьо, I. М. Сабадош, Ю. П. Білинець, М. П. Кришеник.
     У пам'яті жителів Іршавщини залишаться вмілий землевпорядник райвиконкому М. В. Стульник, голови колгоспів В. I. Дудла, Ю. П. Ковач, П. Ю. Біли¬нець. У фінансових колах області відомим є І.І. Ільтьо.
     Зачитуємося і понині статтями невтомного журналістаВ. М. Іваня.
Першою віхою була горожанка в Білках для теперішніх докторів наук - Василя Німчука з Довгого, Василя Гомонная з Мукачівщини та Андрія Пушкаіпа з Виноградівщини. А Іван Кенез - виходець із бідної багатодітної сімї с. Дунковиці став професором економіки технологічного інституту в м. Сідней (Австралія).
     3 особливою скорботою згадуємо про молодих хлопців, випускників школи над Боржавою, які загинули в боротьбі з угорськими фашистами у березні 1939 року. Боронячи Карпатську Україну, вони пролили кров біля Хуста на Крас¬ному Полі і в Білках. Вони сказали нам у вічність: "Слава Україні!" А ми шанобливо відповімо: "Героям слава!"
     Багато емігрувало на Захід, боячись репресій з боку радянського більшовицького режиму.
     Отак в ретроспективі, шановний читачу, дізнаємося, яких людей виховала ця школа. Та це лише мізерна інформація. Прийдуть інші дослідники і допишуть білі сторінки історії. Просимо великого вибачення у знаменитостей і всіх живу¬щих учнів Білківської горожанки, прізвища яких не згадано. Брак відомостей не дозволяє зробити завершену, цілісну розповідь.

1 вересня 2003 року Білківській горожанці сповнилось 80 років. За всі роки радянської влади жодного разу не святкували, не відзначали ювілейні роковини. А свято відбулося.

    У 1933 р. відзначалось 10-річчя. Було велике свято. Випущено книжку, назва якої вже згадувалась. Відомий поет Ю. Боршош-Кум'ятський пише урочистий вірш до ювілею:

          "Закликала всіх рідна школа 
           На великий і освітній чин.
           Запаліте знания у народі,
           І засвітіть полум'ям з вершин."

        Якою ж була ця своєрідна база грамотності, культури краю, як вона виглядала, хто в ній навчався?
         Школу відкрито у 1923 році. Записалось тоді 60 учнів, а в 1933 році їх стало вже 509. Першим директором школи було призначено Едуарда Янського. Не одну цеглину у підвалини школи (матеріальні й духовні) заклав ще один дирек¬тор - Василь Довгун. Завдяки його невтомним трудам слава про школу розлетілась по всіх теренах краю.
        Пишатися треба тим, що учнями тут записались не тільки діти з Білок і Боржавської долини, але й з найдальших закутків Підкарпатської Русі: з Богдана, Бистрого, Тюшки, Нижнього Студеного, Солотвина, Липецької Поляни, Лугу, Дубового. Крім закарпатців, навчались русини із Пряшівщини. 3 І.І. Якимою вчився Віктор Копчак із с. Чирча (Словаччина). Приймали в горожанку учнів, які закінчили чотири класи народної школи. Умови прийому такі: записне - 10 корун; шкільна оплата - 20 корун, не білецькі давали ще 10 корун доплати. Бідні діти, або як їх називали - "худобні", звільнялися від оплати, їм видавали безплатно підручники. Для засвідчення худобності треба було представити спеціальне свідоцтво з нотарського уряду. У 1925 році на пожертвування Червоного Хреста збудовано інтернат на 30 місць.
У 1933 році з 509 учнів - 325 селянського походження. Тут вчились українці, словаки, чехи, німці, євреї. У 1933 році налічувалось 13 класів: 8 українських і 5 чеських. Чеські класи формувалися в основному з дітей торгівців, ремісників єврейського походження, а також з дітей чеських адміністраторів, жандармів, працівників лісової управи.
       Вчительська корпорація складалась з 20 вчителів. Три духівники-священики вчили релігію: греко- і римо-католицьку та греко-східну (православну) і єврейську. Особливо відомими стали педагоги Петро Світлик, Михаиле Фущич, Михаиле Пуйо, Михаиле Бейловарій. Високі ідеї українського патріотизму прищеплювали вихованцям педагоги з Галичини Марія Руда, Олександр Концевич. Ніби про них сказав професор Василь Маркусь із Чикаго: "Ми, закарпатські українці, зазнали великої допомоги і вкладу шляхетних зусиль наших однокровних братів-українців з інших земель, з Великої України. Багато серед нас завдячують саме цим людям, що не лишилися "пасти вівці", а вийшли в люди, щоб потім краще послужити своему народові! Я не погорджую буколічним заняттям пастухів, але бажаю того, щоб народ мав і своїх громадських діячів, і провідників, для чого потрібна освіта"
      Найбільший стаж роботи серед вчителів за період 1923-33 рр. мали Іван Тромбола, Юлій Добра, Емма Горватова, Іван Гевкан.
Уроки проходили у дві зміни. Перед полуднем вчились білківські діти, а після обіду - інтернатські і з навколишніх сіл.
     Єлизавета Петрашко з Імстичова, яка поступила в перший клас горожанки 1 вересня 1923 року, описує, що до школи вона йшла пішки. Мати на їду дочці давала яйця і кусник кукурудзяного хліба. Пізніше Є. Петрашко працювала тут вчителькою.
За кількістю учнів класи були великі. Наприклад, у I класі - 65 учнів, ПА - 45 учнів (1933 р.). Наука тривала з 7.50 до 18.25 середньоєвропейського часу.
У ІІ-ІV класах вивчалась німецька мова. Особливо багато уваги зверталось на прищеплення учням, крім наукових знань, практичних навичок. Дівчата вчились домашньої науки - як бути чемною дівчиною, файною господинею. Раз на місяць - у понеділок варили їсти, пекли печиво, естетично оформляли стіл, вправлялись у способах подавання страв. Наставники готували їх як майбутніх берегинь домашнього вогнища. Юнаків вчили вимірювати площу полів, складати їх план, виготовляти шкатулки з дерева, токарної справи по дереву, робити палітурки для книг, виготовляти шахи, випалювати картини на дереві.
       При школі діяв дитячий хор і самоосвітній гурток. Самообразуючий гурток (збережено його первинну назву - авт.) очолював вчитель Петро Михайлович Світлик. Це був педагог різносторонніх обдаровань, вчитель від Бога даний, як кажуть у народі. Гурток засідав дев'ять разів на рік. Вів гурток учень, який називався дорадником. 
      За три роки (1930-33 рр.) було підготовлено 46 рефератів. Ось лише окремі їх теми: "Історія малярства", "Телефон", "Літак", "Про тютюн", "Про Хустський замок", "Про чоловіка", "Кисень і азот", "Народні звичаї у нас", "Наполеон Бонапарт", "Пригоди Одіссея", "Тарас Шевченко" і т. д.
Учні збирали фольклорні твори. Вперше було записано стару колискову пісню з Імстичова "Спи, дитино, колишу тя", "Голубе, голубе, рад бим жити". Це зробив А. I. Зейкан. Драматичний гурток разом з хором давали виставу "Запорожець за Дунаем" у залі торговця-крамника Прінца. Учнівський хор у прямій передачі виступав по Кошицькому радіо.
     Шкільна бібліотека славилась прекрасними зібраннями творів класиків української, російської та чеської літератури. Якщо хтось хотів добре знати історію України, Закарпатья, то він міг взяти літературу в бібліотеці товариства "Просвіта", яку опікував Іван Ігнатко.
     Розширювався кругозір і доповнювались знания учнів завдяки екскурсіям. Особливу увагу звертали на мету і значения подорожей. У Солотвині школярі оглядали соляні копальні, у Мукачеві відвідували замок, у Довгому спостерігали за металургами. У 1926-27 навчальному році відбулась мандрівка у Татри і Кошице. Відвідали діти шахту в Ільниці, ходили руїнами замку Бринди в Броньці. 
Екскурсії вражали масовістю. У 1931 році до Мараморош-Сигета відправилось одразу І60 учнів.
      Двічі на рік проходили батьківські збори.
      Будівля горожанки виглядала елегантно, ошатно. Вже здалеку виднілася вона, оточена стрункими смереками і тополями.
Слова авторів книжечки розвіють сумніви тих, хто хотів би побачити в моїй особі сліпого ревнителя Білківської горожанки: "I в нашій школі було много недостатків, як недостаток поміщень, клопота з орендами, недостаток шкільних учебників, матеріальні труднощі не дозволили поїхати ученикам в 1923 р. у Прагу".
      3 приходом у село радянської влади школа почала занепадати, педагоги і учні покидають альма-матер. Після 1944 р. припиняється літопис цього закладу.
Не хотілось би закінчувати на такій мінорній ноті матеріал. Але робимо це навмисно. Надовго ж ми, сучасники, забули про найвідомішу школу Боржавської долини 20-40 рр. - Білківську горожанку. Забуття і мовчанка тривали більш як піввіку. Це є і нашою виною. А вина — це сум і біль за втраченими набутками. Був час розкидати каміння - прийшов час збирати його.

     Як вже згадував, у вересні 2003 р. в Білківській загальноосвітній школі було проведено святкування 80-річчя Білківської горожанки. Збережемо про неї пам'ять...

М.Сенишин

"Іршавщина, Зачарований край", Ужгород, ІВА, 2009